про поезію

1) ( про поезію) lyric

2) ( про почуття) lyrical

3)

СУФІЗМ - містична течія в ісламі, що виникла у VIII ст. в Іраку та Сирії, згодом охопила весь мусульманський світ, а також проникла в Іспанію, Сицилію, на Балкани. Суть С. - любов до Бога і містичне возз'єднання людської душі з Всевишнім, яке досягається шляхом дотримання шаріату (загальномусульманського релігійного закону), аскетизму, духовного очищення. Класичне перське джерело з С. (аль-Худжвірі) зазначає: "Той суфій, хто для себе "помер", і живе лише істиною, уникаючи всіх людських дарунків і їхніх пут". Духовний шлях суфія - "таарік" - шлях до Бога, кінцевою метою якого є безпосереднє пізнання істини. Якщо шаріат - перший етап містичного шляху, тарікат - другий, то хакікат (істина) - третій, кінцевий, головне, мета суфіїв. Для вступу на духовний шлях суфію потрібна посвята і наставник (араб. - шейх, мюрид, перс. - пір), який, у свою чергу, на початку свого духовного життя був також висвячений наставником. Зв'язок окремих суфійських шейхів, починаючи від пророка Мухаммеда, позначається як ланцюжок - "сілсіле". Ці ланцюжки утворюються окремими суфійськими братствами (орденами). Вчення і методи різних суфійських братств відрізняються один від одного, але об'єднані кінцевою метою. Тому, коли йдеться про С., мається на увазі не якась конкретна, ідеологічно єдина система поглядів і положень, доктрин і постулатів, а велика кількість течій, шкіл, гілок і відгалужень, поданих цілим спектром концепцій та ідей містичного шляху, котрі об'єднані єдиною метою. Існують розбіжності щодо самого терміна "С.". На думку одних вчених, слово походить від араб, "тасаввуф", що означає "очищення себе" (Керр). А. Кримський вважав, що слово походить від араб, "суф" - вовна, груба вовняна тканина, з якої виготовлявся одяг суфіїв - хирка. Суфійська хирка переходила у спадок від наставника до найгіднішого духовного сина. Така передача хирки, яка часто налічувала до сотень літ і складалася з одних латок, - символ, що виражає передачу духовної влади. С. як філософсько-релігійний світогляд, що був різко опозиційним до ортодоксального ісламу, зазнавав переслідувань, хоча в результаті реформаторської діяльності аль-Газалі (1058 - 1111) отримав певне визнання. Газалі - викладач мусульманського права, автор відомого трактату "Відродження наук про віру", прийшов до висновку про неможливість раціонального пізнання Бога, про принципову невідповідність віри як поняття ірраціонального і філософії як продукту раціоналістичних побудов. Пізнання Бога, за аль-Газалі, можливе лише шляхом екстатичних переживань В. ін висунув вчення про богоподібність людської душі, яка, як і Бог, є позапросторовою. Попри боротьбу офіційного ісламу з С., ідеї С. стрімко поширювались. Це пояснюється близькими народові етичними ідеалами С., такими як чистота рук і серця, соціальна справедливість, рівність усіх людей перед Богом, утвердження добра, совісті і братства. У XI - XII ст. складається школа суфійської літератури - сукупність творів поетичних, філософських, житійних, що виражають і проповідують ідеї С. Розквітає суфійська поезія на фарсі (XII - XV ст.) - Саної, Аттар, Дж. Румі, Джамі. С. стає філософською основою, літературною нормою класичних мусульманських літератур - араб., перськ., турецьк., урду. С. вже не одне століття знаходиться в полі зору дослідників (Риттер, Корбін, А. Кримський, Е. Бертельс, Ніколсон, Тримінгем, Шиммель та ін.). А. Кримський присвятив ряд праць проблемам С. та взаємозв'язку С. і перськ. класичної поезії - "Нарис розвитку суфізму до кінця III ст. Гіджри" (1896), "Мусульманство та його будучність" (1904), "Історія Персії, її літератури та дервіської теософії" (1903 - 1917). С. сьогодні набуває популярності як на Сході, так і на Заході. Суфійська поетична традиція досягла XX ст. - у творчості М. Ікбаля (Пакистан), С. Сепехрі(Іран). Головна настанова С. - аскетизм і духовне очищення - спонукає до виникнення та утворення нових суфійських братств.

Гайдеггер, Мартин (1889, Мескірх - 1976) - нім. філософ, творчість якого мала вирішальний вплив на формування сучасної філософської герменевтики, екзистенціалізму, антропології, філософії мови, постструктуралізму та психоаналізу. На формування самобутності мислення Г. справила вплив філософська творчість Арцстотеля, Ніцше, Гуссерля, Дильтея, Шелера, Ясперса; поезія Гельдерліна, Рильке. У 1916 р. - початок викладання у Фрайбурзькому ун-ті; од 1918 р. Г. - асистент Гуссерля, 1923 р. - екстраординарний проф. Марбурзького ун-ту,· од 1929 р. - керівник кафедри філософії Фрайбурзького ун-ту (після Гуссерля); в 1933 - 1934 рр. - ректор цього ун-ту. В останні роки жив усамітнено, неподалік од Фрайбурга, в горах, лише зрідка спускаючись донизу, щоб прочитати в ун-ті лекцію. У творчості Г. можна умовно вирізнити два періоди: "ранній" та "пізній". їх розділяє доповідь "Про сутність істини" (1930). "Ранній" Г. ще перебуває в межах традиційної філософії, зокрема, його головний та незавершений твір "Буття і Час" (1927) залишається в концептуальних межах ідей його вчителя Гуссерля про феноменологічну реформацію філософії. Філософія тлумачиться Г. як універсальна феноменологічна онтологія, що має за мету тематизацію розмаїття видів буття сущого, спосіб осягнення їх єдності у понятті Буття (як такого) у межах єдиного трансцендентального горизонту (Часу). Дослідження Буття і Часу отримало назву "фундаментальної онтології". Якщо будь-яке онтологічне дослідження має справу з буттєвими структурами сущого, то у випадку із введеним Г. поняттям Dasein ("буття тут") воно набуває характеру аналітики (розчленувально-вирізняльного опису) екзистенційності (цілісності рівновихідних буттєвих структур - екзистенціалів). Фундаментальна онтологія як екзистенційна аналітика стає можливою лише на підставі того імпліцитного розуміння Буття, яким завжди наділений Dasein. За Г., екзистенційна аналітика як тематичне осягнення буттєвих структур Dasein має герменевтичний характер. Феноменологічна специфіка твору Г. "Буття і Час" полягає в тому, що на відміну від Гуссерля, Г. розширює феноменальне поле до позитивного аналізу "прихованості" (наявного у повсякденному бутті Dasein). Феноменологічна дескрипція наповнюється сенсом тлумачення (герменевтики). Метою герменевтики Dasein стає не лише аналітичне виокремлення і феноменологічний опис буттєвих структур (екзистенціалів) цього сущого, а й експлікація горизонту, в термінах якого відбувається такий опис. Горизонтом (смислом) буттєвих структур Dasein для Г. є часовість як наслідок феноменологічного аналізу "буття-до-смерті", притаманного цьому сущому. Часовий характер буття Dasein розкривається в специфічному екзистенціалі історичності. Наступними кроками мали бути - феноменологічний аналіз вкоріненості Часу в часовості Dasein та темпоральна (часово детермінована) експлікація різних видів буття сущого в межах проекту філософії як універсальної онтології. Проте на поч. 30-х рр. у творчості Г. відбулася суттєва переорієнтація. Суть її полягала у відмові від онтологічного концепту "Буття і Час" і намірі (вперше після Парменіда) осмислити Буття без будь-якої опори на суще О. днак така радикалізація підходів до розрізнення буття і сущого в мисленні "пізнього" Г. привела радше до трансформації, а не відмови від головних інтенцій "раннього" періоду. Філософські наміри Г. трансформувалися в проект "подолання метафізики". Історія метафізики постає як історія "забуття Буття", прогресія мисленевої зосередженості на сущому (від "ідей" Платана до "цінностей" Ніцше), в процесі чого універсум сущого повністю перетворюється у потенційну предметність людської маніпуляції. Справжнє мислення, на думку "пізнього" Г., має осмислювати саме Буття, яке визначає різні види Буття сущого, а не лише один із них. Якщо в "Бутті і Часі" Буття мислиться статично, як горизонтна єдність різних видів буття сущого, то у "пізнього" Г. Буття перетворюється на Подію, яка в стримуючому від виявлення себе посиланні ("епохе") визначає той спосіб буття сущого, який відкривається людині. Зміщуються акценти у відношенні між людиною та Буттям: в "Бутті і Часі" відкритість Буття конституюється екзистенціалами Dasein, у "пізнього" Г. характер відкритості Буття людини залежить від певного історичного "посилання" самого Буття (Події). Буття розкриває себе в історичній динаміці таких "посилань". Творчість "пізнього" Г. підсумовується концептом "історичність Буття". Відповідно зазнає трансформації і спосіб осягнення Буття: якщо у "раннього" Г. мова йде про темпоральні характеристики різних видів буття сущого та похідних від них буттєвих структур, то "пізній" Г. говорить про поетичне мовлення як ту сферу, в якій для кожного покоління оприявнюються сліди доленосного "епохе" Буття. Тому, прислухаючись до мови поетів, ми саме в ній можемо віднайти справжній шлях до Буття.

[br]

Осн. тв.: "Буття і Час" (1927); "Що таке метафізика" (1929); "Кант і проблема метафізики" (1929); "Гельдерлін та суть поезії" (1936); "Вступ до метафізики" (1953); "Ніцше". У 2 т. (1961); "Феноменологія і теологія" (1970).

Дильтей, Вільгельм (1833, Бібрих - 1911) - нім. філософ, історик культури О. дин із провідних теоретиків філософії життя і герменевтики, який зробив вагомий внесок в методологію гуманітарних наук та близьких до них ділянок і форм історичного пізнання. Освіту отримав в Гейдельберзі й Берліні. Працював на посаді проф. у Базельському ун-ті, потім - у Кілі, Бреслау. У 1882 р. стає спадкоємцем Лотце в Берлінському ун-ті, де продовжує викладати до 1905 р. В його філософській творчості простежуються впливи класичного нім. ідеалізму (Кант і Гегель), неокантіанства баденської школи, романтизму (Шеллінг і Шляєрмахер), британського емпіризму (Локк, Г'юм, Дж. Cm. Міль, Бокль та ін.), нім. історичної школи (Ранке, Дройзен) Н. айважливішим філософським доробком Д. є теоретико-пізнавальний аналіз гуманітарного знання загалом та історії (як наукової дисципліни), зокрема, дослідження категоріальних структур життєвого досвіду, історичної свідомості та принципу історизму. Він заперечував поширений на той час вплив природничих наук на гуманітарно-історичне знання та універсалістські претензії їхніх методів; розвивав філософію життя, яка розуміла людину в її історичній випадковості та мінливості. Філософські досягнення Д. охоплюють кілька чільних тем: філософія життя; вчення про філософські категорії як форми репрезентації життя; теорія світоглядів; науки про дух (своєрідність гуманітарно-історичного знання порівняно з природознавством); історизм; співвідношення історичного розуміння та природничонаукового пояснення. Д. належить низка праць, присвячених висвітленню історії раннього християнства, ідей Ренесансу і Реформації, нім. Просвітництва і класичного нім. ідеалізму, історії філософії, літератури (особливо поезії), музики, малярства, архітектури, педагогіки. Виступаючи проти тенденції в історико-гуманітарних дисциплінах наблизитись до методологічного ідеалу природознавства, він намагався обґрунтувати й конституювати їх як інтерпретативні, тлумачні, "розуміючі" науки, здатні досягати об'єктивно-істинного знання й уникати при цьому релятивізму. Згідно з Д., розуміння завжди є розумінням значень, виражених певним чином, - у словах, реченнях, міміці обличчя та жестах співрозмовника, в людських вчинках, поведінці і діях, в наукових трактатах, літературних текстах, художніх образах, філософських системах та історичних світоглядах, музичних творах та інших об'єктиваціях життя в духовній культурі. Відповідно до цього він тлумачив індивіда не як ізольовану атомарну істоту чи абстрактну самосвідомість, а розглядав його у конкретному контексті соціально-історичного середовища С. утність людини може бути осягнута не в інтроспекції, а через пізнання усієї історії. Це історичне розуміння людини, проте, ніколи не може бути остаточним, бо сама історія ніколи не може стати остаточно завершеною. Жодна філософська система чи історична інтерпретація не можуть претендувати на "останнє слово" у філософії чи історії. Д. розрізняв три засадничі типи філософії: натуралізм, волюнтаристський ідеалізм та об'єктивний ідеалізм. їхній розвиток пов'язаний із чинником трансцендентального усвідомлення, що виникає в історичному процесі. Більшість об'ємних праць Д. так і залишились незавершеними і фрагментарними. Цим певною мірою було зумовлене те, що впродовж життя Д. його ідеї не мали належного впливу на сучасників. Тільки після смерті Д., коли друзі та учні мислителя видали зібрання його творів, яке включало багато неопублікованих рукописів і становило впорядкований виклад та систематизацію вчення Д., сповна виявилась значущість його творчих досягнень. Вчення Д. справило помітний вплив на Гуссерля, Гайдеггера, Ясперса, Ортегу-і-Гассета, Вебера, Гадамера, Рикера та ін.

[br]

Осн. тв.: "Вступ до наук про дух" (1883); "Дослідження першооснов наук про дух" (1905); "Досвід і поезія" (1905); "Типи світоглядів та їхнє виявлення в метафізичних системах" (1911).

МІФОЛОГІЯ - 1) Казка про міфи та міфологічну свідомість. 2) Сукупність міфів, нагромаджена різними етносами, тією чи тією архаїчною за своїм походженням культурною традицією. У давніх суспільствах та їх сучасних реліктових залишках М. має характер обов'язкового для всіх людей світоглядного нормативу, становить головний чинник їхньої соціальної поведінки. У суспільствах такого типу М. - синкретична за своїм знаковим характером (слово, музика, жест, пластичний образ) і загальним пізнавально-гносеологічним змістом (своєрідний сплав релігії, науки і мистецтва в їх найдавніших, первісних формах) сума уявлень про навколишній світ, яка поряд з фізичними трудовими зусиллями первісного колективу забезпечує його нормальну життєдіяльність. В історичному процесі ці уявлення зазнають неухильної диференціації, внаслідок якої релігія, наука, мистецтво поступово емансипуються одне від одного, створюють окремі, суверенні галузі культури, тим самим або перетворюючи міф, або навіть усуваючи його з суспільного видноколу. Саме така диференціація і сталася у Стародавній Греції класичного періоду: олімпійська М. в ній остаточно виокремилася в релігійну сферу, наука і мистецтво отримали цілком самостійне існування. Відтак і розпочалися спроби наукового та естетичного осмислення міфів. За елліністичного періоду, на поч. III ст. до н. е. у середовищі поетів і філологів, які працювали в Александрійському музеї, і виникає М. - наука про міфи, яка займається їх переповіданням, систематикою та екзегезою, вдаючись до спроби поміркованого раціоналістичного осмислення міфотворчої стихії. "Золотий вік" давньої римськ. літератури майстерно поєднав раціоналістичне та естетичне ставлення до міфу, внаслідок чого Вергілій в "Енеїді" створює на його основі римськ. державно-політичний ідеал доби імперії, Горацій - ідеалізовану картину гідного приватного життя тогочасної людини, Овідій у "Метаморфозах" - суто естетичну картину міфологічної фантазії. Тим самим у світовій літературі завершується започаткована грецьк. трагедією епоха найбільш плідної взаємодії літератури з міфом В. ідтак міф у своїй античній формі аж до поч. XX ст. стає предметом естетичного замилування або матеріалом для формальних алегоричних побудов. Поряд з тим новоєвропейський ідеал людини у поезії Гельдерліна, у філософській ліриці Ніцше та окремих представників символізму значною мірою розгортається за рахунок невичерпної внутрішньої енергії міфу. Європейське Середньовіччя, міцно тримаючи в пам'яті міф, водночас відсуває його на свою периферію на користь базових міфологем християнства і суперечливо поєднаної з ними дохристиянської, індоєвропейської за своїм походженням М., художньо перетвореної у фольклорі європейських народів. Доба Романтизму, зокрема укр., що зосереджена на пафосі національного становлення, відкриває для себе М. через її приховану присутність у всіх національних фольклорних системах В. ідтак починається її вкрай напружене художнє переосмислення (напр., творчість Гоголя, Шевченка, Міцкевича, Пушкіна, по суті, відбиває всю глибинну структуру праслов'янського і навіть індоєвропейського міфу). Водночас виникають перші наукові школи, які порушують питання про об'єктивність, раціоналістичний опис і класифікацію усієї світової М. та її регіонально-національних відгалужень, питання про створення структурно-морфологічного аналізу міфу, тобто про наукову картину самого процесу виникнення і подальшого розгортання міфу. Виникають численні школи і методи у царині таких досліджень. Особливе місце тут посідає нім. наука. Романтики брати Ф. і А. Шлегелі, брати В. і Я. Гримм вивчали фольклор та наявність у ньому М., стимулювавши тим самим пізнішу появу згаданих шкіл, котрі діяли вже в добу позитивізму. У XX ст. їхня дослідницька техніка трансформувалася в системно-структурний метод (Леві-Стросс та його послідовники). Цей метод дозволив приступити до класифікації всієї світової міфологічної суми, класифікації, що її остаточні результати належать майбутньому. Особливе місце у сучасній науці про міфи посідають спроби осмислення "міфів другого покоління", витворених уже новітньою цивілізацією, але знов-таки на тлі давнього міфотворення.

Гердер, Йоган Готфрід (1744, Морунген, Східна Пруссія - 1803) - нім. філософ. Навчався в Кенігсберзі. Формування світогляду Г. здійснювалося під впливом "докритичного" Канта, Гамана, англ. сенсуалістів; пізніше - Бруно, Руссо, Спінози; особливо - Лессинга, другом і послідовником якого він себе вважав. При аналізі проблематики культури застосовував генетичний метод історичного аналізу, згідно з яким засади культури кожного народу визначаються особливостями його інтелектуального й емоційного життя. Останні ж залежать від багатьох фізичних чинників, включаючи матеріальне середовище. Разом із Гете був натхненником і лідером першого загальнонімецьк. літературного руху "Буря і натиск", на основі якого сформувались чільні філософські принципи нім. романтизму. Значне місце у працях Г. належить питанням мови, яку він вважав головним засобом збереження "національної індивідуальності" та розвитку загальнолюдської культури в цілому В. ін послідовно обстоював тезу про єдність мислення й мови, природний характер їх виникнення й розвитку. В пер. пол. 70-х рр. разом з Гете видавав збірник "Про німецьке мистецтво", де друкував і власні праці з мистецтвознавства, в яких, зокрема, йшлося про народність мистецтва, його суголосність з "духом народу", зв'язок з фольклором. Цей період відзначається також підвищеним інтересом Г. до релігії, поглибленим вивченням ним Біблії. Якщо на початку своєї творчості він розглядав її як найдавнішу пам'ятку народної поезії, то тепер - як вияв божественного одкровення. Теологічний колорит відчувається й у постановці та розв'язанні питань про походження й рушійні сили суспільства, закономірний, поступальний і водночас суперечливий характер історії.

[br]

Осн. тв.: "Трактат про походження мови" (1772); "Ідеї стосовно філософії історії людства" (1784 - 1791); "Розум і досвід, розум і мова, метакритика чистого розуму"(1799)та ін.

Потебня, Олександр Опанасович (1835, с. Гаврилівка, Полтавщина - 1891) - укр. мовознавець, етнолог, філософ. Закінчив історико-філологічний ф-т Харківського ун-ту, після чого студіював у Німеччині. Згодом - проф. Харківського ун-ту, чл.-кор. Петербурзької АН. Докторський ступінь здобув у 1874 р. за лінгвістичну працю "Із нотаток з російської граматики", що стала етапною у розвитку вітчизняної філології З. агальносвітоглядні засади сформувалися під впливом Костомарова і громадівців, а філософсько-методологічні орієнтири - у річищі філософії мови Гумбольдта. Відправною для П. була ідея Гумбольдта про мову як діяльність (energeia) духу, про творення думки мовою. У слові-мовленні він виділяє зовнішню форму (артикульований звук), зміст (значення, думку) і внутрішню форму (зображення). Внутрішня форма слова, за П., визначається своєрідністю народної (національної) мови з властивим саме їй способом бачення та самобутнім світосприйняттям. Значну увагу П. приділяв проблемі еволюції значень С. піввідношення в слові образу і значення має історичний характер. У міфологічній свідомості образний і понятійний плани мови невіддеференційовані (у міфі образ і річ, об'єктивне й суб'єктивне, внутрішнє і зовнішнє ототожнюються); у художньо-поетичному мисленні значення подається через образ. Полісемантичність значень становить специфіку поетичної мови. Науковому мисленню, що звертається до мови прози, притаманний пріоритет значення щодо образу. Слово стає прозорим у процесі втрати внутрішньої форми (тим самим воно прагне прирівняти себе до поняття) М. ова для П. є історичною формою народного духу, вона окреслює національну осібність спільноти, кодуючи у структурах створеного нею "проміжного" світу особливий національний світогляд. Крім "мови і мислення" першорядне значення у філософській концепції П. посідають також поняття "народ", "народність", "національний", "націоналізм". Зокрема, поняття "народ" П. пов'язував не з державною приналежністю, а з вищим щаблем самостійного національного і культурного життя. Вбачаючи у мові єдино властиві кожній людині та кожній спільноті спосіб і можливість сприймати світ і мислити його, П. рішуче виступав проти денаціоналізації загалом і деукраїнізації зокрема. Зникнення хоча б однієї мови спричиняє втрату на рівні загальнолюдської культури, яка становить інтегративний продукт різних національних культур. Осмислюючи мовно-культурні аспекти філософії національної ідеї, П. вважав останню "родом месіанізму" і захищав право національних культур на самостійне і рівноправне співіснування і розвиток. Поняття "націоналізм" розглядав як світогляд, що обстоює національну розмаїтість людства, стверджував, що "послідовний націоналізм є інтернаціоналізмом".

[br]

Осн. тв.: "Про деякі символи у слов'янській народній поезії" (1860); "Думка і мова" (1862); "Про зв'язок деяких уявлень у мові" (1864); "Про долю і споріднені з нею істоти" (1867);"Пояснення малоросійських та споріднених народних пісень". У 2 т. (1883, 1889); "Із нотаток з російської граматики". Т. 1, 2 (1888), т. З (1894); "Психологія поетичного і прозового мислення" (1910) та ін.

Куліш, Пантелеймон Олександрович (1819, побл. містечка Вороніж, Чернігівщина - 1897) - укр. культурний та суспільний діяч, історик, літератор, етнограф. Закінчив місцеву гімназію (1839), деякий час вчився на історико-філологічному від. та юридичному ф-ті Київського ун-ту. Од 1841 р. викладав рос. словесність та історію в навчальних закладах Луцька, Києва, Рівного, Петербурга. К. - один із головних розробників ідеології Кирило-Мефодіївського братства. Хоч до організації братства К. не був причетним безпосередньо, його заарештували і вислали до Тули із забороною писати і друкуватися (заборона була скасована у 1856 р.). У 1861 - 1862 рр. К. разом з Білозерським та Костомаровим організував і редагував перший загальноукр. ж. "Основа"; у 1867 - 1870 рр. керував львівським народовським ж. "Правда" (разом з Вахняним). Основою історичних, літературно-естетичних та філософських поглядів К. був ідеалістичний романтичний світогляд, який згодом зазнав еволюції, головним чином у галузі історії, через перехід до оцінки історичної ролі укр. козаччини та гайдамацького руху як руйнівних історичних сил. К. протиставляв впорядковане станово-класове укр. суспільство нерегульованій козацькій вольниці. Слово Боже, за К., є внутрішньою ідеальною суттю історії; воно проявляється у народних ідеалах, що втілюються у культурних та цивілізаційних здобутках. Освіта і культурний поступ мають протистояти темним стихійним силам руйнування. Антитеза внутрішнього, духовного, Божого та зовнішнього визначає структуру і спрямування мислення К. Внутрішнє виявляє себе у гармонії природи, у поезії, яка здатна безпосередньо висловити "правду серця" (на відміну від раціональної істини), у народних ідеалах, що зберігають Слово Боже. Зрештою консервативна тенденція приводить К. до романтизації минулого ("хутора") як антипода бездуховній урбанізації і цивілізації.

[br]

Осн. тв.: "Чорна рада" (1857); "Нотатки про Південну Русь". У 2 т. (1856 - 1857); "Історія возз'єднання Руси". У 2 т. (1874 - 1877); "Мальована Гайдамаччина" (1876); "Козаки стосовно держави і суспільства" (1877); "Хутірська філософія та відсторонення від світу поезії" (1879).

Максимович, Михайло Олександрович (1804, хут.Тимківщина, нині с.Бугуславець Черкаської обл. - 1873) - укр. вчений-енциклопедист, ботанік, натурфілософ, історик, етнограф, письменник. Закінчив словесний (1819 - 1821) та природничий (1821 - 1823) від. філософського ф-ту Московського ун-ту. Магістр фізико-математичних наук, докт. слов'яно-рос. філології, чл.-кор. Петербурзької АН. У 1833 р. очолював кафедру ботаніки Московського ун-ту, в 1834 - 1835 рр. - перший ректор Київського ун-ту, проф. рос. та слов'янської філології (1834 - 1841, 1843 - 1845). Творча спадщина налічує понад 200 назв книг, статей, рецензій. У 1823 - 1834 рр. працював переважно в галузі природознавства. М. - фундатор наукового українознавства. Автор піонерських праць з історії літератури України-Русі, порівняльного аналізу "південно-російської мови" з іншими слов'янськими мовами, один із перших дослідників і перекладачів на укр. мову "Слова о полку Ігоревім", речник концепції самобутності і самостійності укр. мови, тяглості і неперервності (починаючи з Києво-княжої доби) укр. історії. Мислитель-романтик, що орієнтувався у культурознавстві на народні основи культури; свій час усвідомлював як "час народності". Один із перших у Росії (і Європі) дослідників народної поезії. Видав три збірки укр. народних пісень (1827, 1834, 1849), перша з яких стала подією не тільки в літературному, а й світоглядному вимірах культурного життя тогочасної Росії. Натурфілософ з помітною шеллінгіанською тенденцією. Філософія М. відзначається виразним ухилом в кордоцентризм. Природу М. сприймав не як засіб для задоволення утилітарно-матеріальних людських потреб, а як храм, єдність речовинного і духовного, як життя, що "бере свій початок від Бога". Бог, у розумінні М., не Годинникар, а Художник. Тому природа - це не годинниковий механізм, а вражаючий красою художній витвір, в якому немає дрібниць, бо кожна частинка відображає Ціле. За М., кожна наука має бути і філософією - єдністю розуму і серця.

[br]

Осн. тв.: "Головні засади зоології, або науки про тварин" (1824); "Про системи рослинного царства" (1827); "Основи ботаніки". У 2 кн. (1828, 1831); "Роздуми про природу" (1833); "Лист про філософію" (1833).

ГУМАНІЗМ ( від лат. humanus - людський, людяний) - система світоглядних орієнтацій, центром котрих є людина, η самість, високе призначення та право на вільну самореалізацію. Г. визнає вивільнення можливостей людини, її благо критерієм оцінки соціальних інститутів, а людяність - нормою стосунків між індивідами, етнічними й соціальними групами, державами. У вузькому розумінні Г. - культурний рух доби Відродження, представники якого вбачали свій життєвий та історико-культурний ідеал в античній спадщині, утверджували новий світогляд, що характеризувався вірою в людину та її можливості; сприйняттям природи, з одного боку, як об'єкта естетичної насолоди, а з другого - використання її в практичних цілях. Засадничі принципи Г. виразно представлено у "Промові про гідність людини" (1496 р.) Піко делла Мірандоли. Людині тут відводилася привілейована роль в універсумі, хоч за змістом в цілому ці принципи були інтегративними щодо світського та релігійного тлумачення людини. Видатними гуманістами цієї епохи були Леонардо да Вінчі, Кампанелла, Бруно, Петрарка, Мор, Рабле, Коменський, Коперник та ін В. иникнення і розвиток гуманістичних ідей відбувалися не лише в Італії, а й по всій Європі, тому Відродження і Г. слід розглядати як загальноєвропейське явище, яке мало у різних країнах свої специфічні національно-культурні особливості. Зачинателями ренесансно-гуманістичної культури в Україні й видатними гуманістами XV - поч. XVII ст. були Юрій Дрогобич, Павло Русин із Кросна, Станіслав Оріховський, Шимон Шимонович, Севастян Кленович, Симон Пекалід, Іван Домбровсьций та ін. Майже всі вони більшою чи меншою мірою усвідомлювали свою національно-етнічну належність і дбали про укр. культуру незалежно від місця своєї діяльності. Соціально-культурна ситуація в Україні у пер. пол. XVI ст. сприяла поширенню і розвитку ідей раннього, або етико-філологічного Г., пов'язаного з вивченням і викладанням риторики, граматики, поезії, історії і моральної філософії на базі класичної античної освіти. Починаючи з друг. пол. XVI ст. укр. мислителі-полемісти дедалі частіше звертаються до проблем теології і натурфілософії, які хвилювали представників пізнього Відродження, а також релігійних реформаційних рухів у Європі Н. айбільш вагомим є внесок укр. гуманістів у розробку історіософської та суспільно-політичної проблематики. Історія розглядалася ними не як реалізація наперед визначеного божественного плану, а як людська драма в дії, як історія діянь визначних особистостей, що може бути корисною і для наступних поколінь. Головною рушійною силою історичного поступу вони вважали мудрість, розум, знання, освіту. Звеличуючи людину, гуманісти проголошували її рівною Богові. У річищі цієї традиції Конт у XIX ст. запропонував такий принцип "обожнення людськості". Такий підхід завжди ставив Г. перед небезпекою перетворитися на світоглядне й суспільно-культурне явище, підпорядковане абсолютизації людини як деміургу буття, покликаного всеосяжно панувати над природою. На противагу антропоцентричній зарозумілості суб'єкта світовідношення, через яку Г. обертається на свою протилежність, класична та сучасна інтелектуальна традиція містить підходи, яким притаманні ідеї співмірності людини й природи (Сковорода), "благоговіння перед життям" (Швейцер), розуміння сутності людини як такої, що причетна до "істини Буття" (Гайдеггер). Колізії класичного Г., викликані тенденцією до гілерантропоцентризму, спричинили й радикальніші спроби його перегляду. На думку Альтюссера, поняття самореалізації людини (як і увесь антропоцентризм) належить до ілюзій, або сфери ідеології, котрій має протистояти "теоретичний антигуманізм". Фуко, спростовуючи "химери" новочасного Г., пропонує відмовитися від антропологічного егоцентризму й говорить про "смерть людини" (того її образу, котрий переважав донедавна). Чи може бути людина деміургом, коли вона підпорядкована реаліям, незалежним од неї (за Фуко, реаліям праці, мови, зрештою самого життя)? Дане питання є наріжним для гуманістичного світорозуміння. Як засвідчує історія Г., воно залишатиметься відкритим, допоки існує людство. Сьогодні Г. став реальністю гетерогенного простору культури, зумовивши формування як концепцій загальнолюдських цінностей і цивілізаційних стандартів якості життя, так і необхідності взаємодії культур, їх постійного діалогу з метою збереження їхньої самобутності та зміцнення тенденції до взаєморозуміння і взаємозбагачення.

Довгович, Василь (1783, с. Золотареве, Закарпаття - 1849) - укр. філософ, поет, церковний і громадський діяч. Син кріпака. Закінчив гімназію, два класи філософії богословської католицької семінарії (Трнав), Ужгородську богословську (уніатську) семінарію; священик, директор народної школи. Від 1831 р. - чл.-кор. Угорської акад. наук. Писав латиною і угорською (тільки так міг друкуватися), до 1832 р. - вірші (можливо, останній латиномовний укр. поет), опісля - філософські, наукові розвідки. За світоглядною спрямованістю - просвітник. Зазнав визначального впливу нім. філософів. Свідчив сам про себе: "вдень і вночі студіював філософську систему Канта", пізніше "дав перевагу системі Фіхте, а згодом системі Шеллінга; ці три системи вважав кумирами". Десь з 20-х рр. "почав турбуватися про створення власної системи". Науково-філософська спадщина Д. ще не вивчена. Окрім надрукованих угорською мовою творів, залишив латиномовні рукописи "Філософського словника", "Провідника кантовою системою", збірку віршів (131 з них латиною, 41 мадярською, 18 укр.-церковнословянською). Перебуваючи в умовах гнітючої політичної і культурної відсталості укр. Закарпаття, самовіддано служив справі просвіти свого народу.

[br]

Осн. тв.: "Про будову світу одним кроком вище, ніж Декарт і Ньютон. Порядок усього видимого світу у новому розумінні" (1825 - 1830); "Намагання, спрямовані на доведення існування Бога" (1829); "Поезія Василя Довговича // Науковий зб-к Музею укр. культури у Свиднику. N10. - Братислава, Пряшів, 1982).

Гете, Йоган Вольфганг (1749, Франкфурт-на-Майні - 1832) - нім. поет, філософ, природознавець. Освіту здобув в ун-тах Ляйпцига і Страсбурга. Формування світогляду Г. відбувалося під впливом Гердера, Ляйбніца, Руссо, Спінози. Перші творчі здобутки Г. були щільно пов'язані з духом романтизму руху "Буря і натиск", одним із лідерів якого, поряд з Гердером, він був. До чільних ідей раннього періоду творчості Г. (виразно втілених у "Стражданнях молодого Вертера" та першій частині "Фауста") належить ідея нехтування усім буденно узвичаєним заради спонтанного вияву почуттів та внутрішньої автентичності З. годом, після поїздки до Італії 1786 р., Г. дійшов висновку про доконечну обґрунтованість позиції рівноваги між романтизмом і класицизмом, язичництвом і гуманізмом. Г. був одним з перших провісників органічного світогляду, заснованого на розумінні світу як живої монадної цілісності, утвореної із множини таких самих монадних різномасштабних форм, що органічно самореалізуються на всіх рівнях і в усіх сферах буття. Розроблене на цих засадах натурфілософське вчення Г. підпорядковане з'ясуванню природи первинних живих форм - прафеноменів, що уособлюють єдність у поступальних трансформаціях різноманітних живих цілісних утворень (рослинного, тваринного світу). Всі вияви сущого є полярними та рівночасно взаємодоповняльними: відштовхування й тяжіння, роз'єднання та єднання, сутність і явище, ціле й частини, дух і матерія, людина і природа. Розмисли Г. у галузі метафізики базувалися на філософії Спінози і тяжіли до пантеїзму. Пантеїстичні ідеї у поєднанні з деякими принципами монадології Ляйбніца створювали підстави для орієнтації Г. на панпсихізм.

[br]

Осн. тв.: "Страждання молодого Вертера" (1774); "Нариси про метаморфоз рослин" (1790); "Фауст" (1790 - 1833); "Поезія та істина". В 4 т. (1811 - 1833) та ін.

Лессинг, Готхольд Ефраїм (1729, Каменц, Саксонія - 1781) - нім. філософ, літератор. Навчався у Ляйпцизькому ун-ті; від 1748 р. заробляв на прожиття літературною працею. Його переклади, п'єси, есеїстика, літературно-критичні статті сприяли торуванню шляху нім. Просвітництва, в якому чільною постаттю невдовзі став Feme. У праці "Лаокоон" Л. розробив ідею про притаманність кожному різновиду мистецтва свого особливого чільного принципу, якого цей різновид повинен неухильно дотримуватися з метою досягнення довершених результатів (напр., поезія має орієнтуватися на темпоральність, пластичні мистецтва - на просторовість). Для літературного та філософського доробку Л. характерним є послідовне обстоювання ідеї релігійної толерантності; у п'єсі "Мудрий Натан" він проводить думку, що добро не несе на собі відбитку релігійного кредо і його моральна потуга не залежить від релігійної належності З. усилля, спрямовані на виховання й освіту людського роду, Л. пов'язував із обґрунтуванням закону прогресивного історичного розвитку, якому не в змозі завадити деякі регресивні відхилення Г. оловною метою людства вважав здійснення в діях людей євангельського вчення про чинення добра заради його самого, а не бажаної винагороди. На схилі життя Л. проголосив себе послідовником Спінози та детерміністом, хоч ця теза не була обґрунтована у його працях.

[br]

Осн. тв.: "Лаокоон" (1766); "Мудрий Натан" (1779); "Виховання людського роду" (1780).

Транквіліон, Кирило (Транквіліон-Ставровецький) (? - 1646) - укр. церковний діяч, богослов, письменник, проповідник, друкар, перекладач з грецьк. Працював та викладав у Львівській і Віденській братських школах, Острозькому науково-освітньому центрі. Заснував свою друкарню, де друкував усі свої книги. Його "Зерцало богословії" (1618) та "Євангеліє учительне" (1619) були засуджені київським митрополитом та московським урядом як неправославні. В 1626 р. прийняв унію і став архімандритом Чернігівського Єлецького монастиря, де надрукував свій останній твір - "Перло многоцінне" (1646) В. поглядах Т. поєднуються ренесансна настанова пізнання Бога, природи і людини та традиційна православна настанова морального самовдосконалення людини. В трактаті "Зерцало богословії" Т. виділяє чотири світи: світ духовних сутностей, видимий світ, або природу, малий світ, або людину, та світ зла. В кожному зі світів він виділяє дві натури: видиму та невидиму. Уявлення про двонатурність світу разом із уявленням про природу як самодостатній світ з власними законами наближає Т. до пантеїзму Відродження. Людину Т. розглядає як мікрокосм, малий світ, де є все, що і у великому світі. Людина, яка складається з божественного та природного начал - тіла та розуму, керуючись своїм розумом, може і повинна, згідно з Т., через самопізнання і праведне життя піднятися до Бога. Акцентуючи увагу на тлінності земних цінностей та вічності небесних, Т. не заперечує важливості земного життя людини, він схильний до визнання ренесансної гармонії душі та тіла. Подвижництво, вважає він, не в аскетизмі, а в сумлінному виконанні своїх обов'язків. Проповіді, духовна проза та поезія Т. є взірцем укр. барокової літератури.

[br]

Осн. тв.: "Зерцало богословії" (1618); "Євангеліє учительне" (1619); "Перло многоцінне" (1646).

ОСТРОЗЬКА СЛОВ'ЯНО-ГРЕКО-ЛАТИНСЬКА АКАДЕМІЯ (колегія) - перша в Україні і на східнослов'янських землях школа вищого типу і наукова установа. Заснована князем Костянтином-Василем Острозьким наприк. 1576 р., закрита Анною-Алоїзою Хоткевич (1636). Академія входила до складу культурно-освітнього осередку, в якому діяли також науково-літературний гурток та друкарня. Незважаючи на православне спрямування цього навчального закладу, у ньому працювали не лише відомі укр. вчені, а й інтелектуали з Греції, Болгарії, Білорусі, Сербії, Росії, Волощини, Польщі, вихованці ун-тів Падуї, Венеції, Кракова, а також протестантських шкіл. Тут підготували і видали в 1581 р. першу повну Біблію церковносл. мовою, здійснили ґрунтовну редакцію творів традиційної вітчизняної книжності і створили низку талановитих праць, насамперед полемічних, що дозволяють скласти уявлення про погляди острожців на актуальні на той час богословські, суспільно-політичні, етичні проблеми тощо. В Острозі працювали такі відомі культурні діячі, як Г. Смотрицький, Суразький (Малюшицький), Наливайко, Острозький Клірик, Вишенський, Дорофейович, Броневський (Христофор Філалет), Лятош, Мотовило, Михайлович-Аннич, Римша, Раллі, Нафанаїл, Мосхопулос, Лукарис, Парасхес, Федоров. В Академії представлені напрями, що характеризують розвиток тогочасної укр. думки. Це, зокрема, традиціоналістичний, або містичний, напрям з притаманними йому пошуками "тісного євангельського" шляху до істини і життя в ній (Княгиницький, Вишенський), ренесансно-гуманістичний в його західноєвропейському варіанті (латинізована поезія Пекаліда) та, за визначенням Зілинського, поступово-утрагевістичний, в межах якого було сформовано комплекс ренесансно-гуманістичних і реформаційних ідей, що був наслідком переосмислення відповідних західних течій на вітчизняному ґрунті (Смотрицький, Острозький, Римша, Наливайко, Філалет та ін.). Серед духовних здобутків острозьких інтелектуалів було: відкриття історичного часу, вихід за межі провіденціалізму у пошуках причин історичних подій, створення новітнього ідеалу людини з властивою їй орієнтацією на активне самоутвердження і самореалізацію в земному житті, обґрунтування ідей безпосередньої богопричетності кожного християнина, рівності всіх людей перед Богом, спасіння особистою вірою, свобода сумління. Академія відіграла визначну роль у культурно-національному розвитку України.

Русин, Павло (Павло Русин із Кросна) (бл. 1470, Кросно - 1517) - укр.-польськ. гуманіст, поет. Вчився у Краківському (від 1491 р., Польща) та Грейфсвальдському (Німеччина) ун-тах, де одержав (1499) ступінь бакалавра вільних мистецтв. Від 1506 р. викладав у Краківському, а згодом - Віденському ун-тах античну літературу. Деякий час займався педагогічною діяльністю в Угорщині. Писав вірші латинською мовою, збірку яких видав 1509 р. у Відні. Його вихованцями були відомі поети свого часу Ян Вислоцький, Ян Дантишек, Ян Паноній. Р. - один із зачинателів гуманістичної культури в Україні. У його творах проводиться ренесансно-гуманістична в своїй основі думка про спроможність людини власними силами за допомогою доброчесності, або доблесті, піднятися до рівня богоподібності, досягти земного безсмертя. Р. стояв на позиціях природного права, захищав вроджені для кожного індивіда особисті свободи. Розвивав у своїй поетичній творчості неоплатонівську ідею спорідненості поета й пророка. В царині державотворення ідеальною формою правління вважав обмежену законом освічену монархію.

[br]

Осн. тв.: "Pauli Crosnensis Rutheni Carmina" (1962); "Українська поезія XVI ст." (1967).

Шлегель, Фридрих (1772, Ганновер - 1829) - нім. філософ і літератор. Навчався у Геттингені і Ляйпцигу. Його погляди формувалися під впливом Фіхте, Шеллінга, Шіллера, Шляєрмахера. Ш. - провідний теоретик нім. романтизму. У філософських і літературознавчих статтях 90-х рр. розглядав давньогр. поезію як прообраз справжнього мистецтва, втілення "об'єктивно-прекрасного", на відміну від мистецтва Нового часу, в якому панує манірність, плутанина жанрів, постійне прагнення до нового, дражливого і надзвичайного. В кінці 90-х рр. ІП., формуючи основні проблеми, ідеї й поняття ієнського кола романтиків, навпаки, "сучасне" романтичне мистецтво протиставляє античному і класичному В. зірцями класики вважав Дайте, Шекспіра, Сервантеса й Гете. Розробив одне з наріжних понять романтизму - поняття іронії, яке є в нього водночас онтологічним і суб'єктним принципом. На ґрунті онтології іронія постає як породження й водночас подолання окремих, конечних сутностей, речей, ідей і смислів, що спонукає творця до самопіднесення над обмеженістю свого "Я". Іронія як принцип життєдіяльності суб'єкта вторинна щодо "іронічної природи" світу; виявляється у кількох формах - як пізнавальний, етичний і естетичний принцип, як принцип поведінки і, нарешті, як сваволя. Як пізнавальний принцип іронія, за Ш., є нескінченною низкою взаємодій "Я" і "не-Я" в процесі асимптотичного наближення до істини. Автентичне пізнання, за ІП., - це своєрідне "вбирання" пізнаваної речі в себе, спосіб оприявнення любові. Розглядаючи любов як сутність життя, Ш. вважав увесь універсум грою визначеного й невизначеного, простором еротичного злиття у перебігу одухотворених устремлінь речей до обопільного пізнання. Після навернення до католицької віри Ш. в низці праць обґрунтовує ідеї універсальної християнської філософії, яка, на відміну від попередніх філософських систем, як уважав ІП., заснована на внутрішній цілісності людської свідомості, єдності її душевних і духовних здатностей (розсудку, розуму, волі, фантазії тощо). Вплив ідей Ш. виявився в найрізноманітніших галузях гуманітарного знання: філософській антропології й філософії історії, естетиці, мистецтвознавстві, літературознавстві, класичній філософії, поетиці, мовознавстві, санскритології.

[br]

Осн. тв.: "Історія старої і нової літератури". У 2 т. (1815); "Філософія життя" (1828); "Лекції про філософію історії". У 2 т. (1829); "Філософія мови" (1830).